АКЦЕНТУАЦІЙНА ВАРІАНТНІСТЬ ПРИСЛІВНИКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ: ДІАХРОННИЙ ВИМІР

Лідія Павлівна Гнатюк
доктор філологічних наук, професор
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

DOI: https://doi.org/10.17721/StudLing2021.18.55-69

FULL TEXT PDF (UKRAINIAN)

АНОТАЦІЯ

У статті досліджено шляхи становлення акцентуаційної варіантності прислівників в українській літературній мові XIX–XXI ст. із увагою до походження та історії функціонування окремих із них. Показано, що сучасне подвійне наголошування в деяких складних прислівниках зумовлене тим, що впродовж століть у східноукраїнському і західноукраїнському варіантах української літературної мови по-різному логічно виокремлювали одну зі складових частин. Звернено увагу на спільні й відмінні риси в західноукраїнському та східноукраїнському варіантах наголошування деяких прислівників, показано, як ці відмінності були зафіксовані в лексикографічних працях XIX ст., в окремих випадках – в акцентованих текстах XVIII ст. і словниках XVII ст. Діалектні форми також відбивають різні етапи процесу виникнення подвійного наголошування в усному мовленні. На прикладі текстів Т. Шевченка було виявлено, що в мовленні поета переважало наголошування прислівників, притаманне його рідному середньонаддніпрянському говору. Розглянуто фіксацію лексикографічними джерелами другої половини XX ст. – початку XXI ст. груп прислівників, які можуть мати наголос і на корені, і на префіксі. Словники XIX ст. засвідчували в цих прислівниках переважно кореневий наголос (лише в окремих випадках – акцент на префіксі на- чи подвійне наголошування). Показано, що відтягування наголосу на префікс має історичне підґрунтя. У словниках XX–XXI ст. не завжди послідовно зафіксована акцентуаційна варіантність деяких прислівників, що відбиває мовну практику певного часу, лінгвістичні уявлення, уподобання, а часом і вагання укладачів орфоепічних і тлумачних словників. Нині є підстави говорити про певну неусталеність наголосу в окремих прислівниках. Доведено, що акцентуаційні варіанти прислівників у сучасній українській літературній мові постали як наслідок тривалого історичного розвитку, де мали місце і взаємодія діалектів, і аналогія.

Ключові слова: акцентуаційні варіанти прислівників, варіантність в українській літературній мові, історія українського наголосу, подвійне наголошування, діахронія.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Винницький, В. М. Українська акцентна система: становлення, розвиток (Львів: Бібльос, 2002), 578.
  2. Гальчук, В. Ю. «Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові.» Автореф. дис. канд. філол. наук, Київ, 1996.
  3. Пристай, Б. Р., Пристай, Г. В. «Акцентні варіанти української мови: теорія, історія.» Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Сер. : Філологія 1107 (70) (2014): 110–114.
  4. Рильський, М. Мистецтво перекладу (Київ, 1975), 343.
  5. Скляренко, В. Г. Історія українського наголосу. Іменник (Київ: Наукова думка, 2006), 709.
  6. Скляренко, В. Г. Історія українського наголосу. Дієслово (Київ: Наукова думка, 2017), 702.
  7. Тараненко, О. О. «Варіанти.» Українська мова: енциклопедія (Київ: «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2000: 59– 60.

Джерела ілюстративного матеріалу

  1. Г. – Словарь української мови: у 4 т., упоряд. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко; НАН України, Ін-т укр. мови (Київ: Наук. думка, 1996).
  2. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: у 7 т., редкол.: О. С. Мельничук (голов. ред. та ін.) (Київ: Наукова думка, 1982–2012). ЕССУМ – Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник української мови, Митрополит Іларіон; за ред. Ю. Мулика-Луцика (Вінніпег: накладом т-ва “Волинь”, 1979–1994).
  3. ЛЛ – Хобзей, Н., Сімович, К., Ястремська, Т., Дидик-Меуш, Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт, 3-є вид., змінене і доповн. (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2015), 896.
  4. Ж. – Словник української мови, кер. В. В. Німчук та ін., відп. ред. В. В. Жайворонок (Київ: ВЦ “Просвіта”, 2012), 1320.
  5. Жел. – Малоруско-німецкий словар: у 2 т., уложив Євгений Желеховский і Софрон Недільский (Львів: з друк. т-ва ім. Шевченка, 1886).
  6. З. – Зіновіїв, К. Вірші. Приповісті посполиті (Київ: Наук. думка, 1971), 391.
  7. ОС – Орфоепічний словник, укладач М. І. Погрібний (Київ: Рад. школа, 1984), 629.
  8. РУС – Російсько-український словник (Київ: Наукова думка, 1970), т. 1- 3.
  9. СБГ – Словник буковинських говірок, наук. ред. Н. В. Гуйванюк, К. М. Лук’янюк (Чернівці: Рута, 2005), 687, [1].
  10. CЗГ – Аркушин, Г. Словник західнополіських говірок: у 2 т. (Луцьк: Вежа, 2000).
  11. СН – Погрібний, М. І. Словник наголосів української літературної мови, 2-е вид., випр. і доп. (Київ: Рад. школа, 1964), 639.
  12. СУМ – Словник української мови: в 11 т., редкол.: І. К. Білодід та ін. (Київ: Наук. думка, 1970–1980).
  13. СШ – Словник мови Шевченка: у 2 т., редкол.: В. С. Ващенко (відп. ред.) (Київ: Наук. думка, 1964).
  14. СШМ – Іларіон (Митрополит). Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови, репринтне видання (Київ: Ярославів Вал, 2013), 258.
  15. УЛВН – Українська літературна вимова і наголос: словник-довідник, відп. ред. М. А. Жовтобрюх (Київ: Наукова думка, 1973), 724.
  16. Ш. – Шевченко, Т. Г. Повне зібрання творів: у 12 т., редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] (Київ: Наук. думка, 2001), т. 1–2.